Наслідки «пожинатимуть» покоління

Наслідки «пожинатимуть» покоління
ЖОРСТКА РЕАЛЬНІСТЬ

Усі проекти, пов'язані з розробленням технологій поводження з радіоактивними відходами, залишаються на папері, їх не виконували упродовж 25 років 

Директор Інституту проблем Чорнобиля доктор фізико-математичних наук Володимир Токаревський: «Треба змінити ставлення до атомної енергетики, щоб не допустити в країні другого Чорнобиля»

Багаторічні спостереження, які  вже нікого не дивують і не хвилюють: що далі трагічні події, пов'язані з аварією на ЧАЕС, то помітніше зниження інтересу суспільства і влади до її наслідків. І це, на жаль, попри те, що жорсткі прогнози американського професора Роберта Гейла (які він висловлював ще 1986 року) давно підтверджує сувора дійсність стрімким збільшенням в Україні смертності, зростанням ракових і серцево-судинних захворювань та загрозливих патологій  у вагітних жінок  і  новонароджених. У бесіді з науковцем-ядерником Володимиром ТОКАРЕВСЬКИМ  ми, звісно, не торкалися  цих соціальних проблем, хоча вони дуже гострі. Розмова йшла навколо  не менш актуальної  тенденції, що очевидна й тісно пов'язана з питаннями охорони здоров'я нації: майже цілковитої втрати інтересу влади  до техногенних і екологічних проблем  30-кілометрової зони ЧАЕС.

Директор Інституту проблем Чорнобиля доктор фізико-математичних наук Володимир ТокаревськийДиректор Інституту проблем Чорнобиля доктор фізико-математичних наук Володимир Токаревський

 — Про них згадують і висловлюють нові обіцянки лише напередодні чергової чорнобильської дати чи під час супроводу іноземних делегацій на станцію, — зауважує Володимир Васильович. — А реальність така: усі проекти, пов'язані з розробленням технологій поводження з радіоактивними відходами, залишаються на папері, їх не виконували упродовж 25 років.

—  Чому? Які головні причини такого, без перебільшення, нехтування доленосними для країни проблемами?

— Фінансування національних чорнобильських програм у Білорусі і Росії чітко входило в державні бюджети. А в Україні створений після аварії чорнобильський фонд з 1995 року згорнули, і державна програма ліквідації наслідків аварії «розчинилася» у бюджеті. Як наслідок, більшість робіт відтоді, за винятком міжнародних проектів — коштом донорів, виконують за залишковим принципом. Бо вже тоді Україна де-факто стала на неправильний шлях: почала покладатися насамперед на міжнародну допомогу, а не на власні сили. Скажімо, Загальнодержавну цільову екологічну програму поводження з радіоактивними відходами (РАВ) на 5,5 мільярда гривень, що закінчується 2017 року, фактично не реалізовано, бо впродовж останніх шести років її фінансують на рівні 15%.

Одна з причин такого стану — вже давно не актуальна концепція зони відчуження, розроблена наприкінці минулого століття. Саме вона сприяла тому, що відбувся відхід від статусу зони відчуження як зони надзвичайної ситуації — зони ліквідації радіаційної аварії до статусу території, яка потребує довгострокового утримання. Як результат, упродовж чверті століття не було зроблено жодних системних, цільових кроків у напрямі відродження і подальшого використання цієї території, створення тут науково-експериментального майданчика. Все було зорієнтовано на ЧАЕС та промислові новобудови, якими вона опікувалася.

— В Указі Президента України №141/2016 від 13 квітня ц.р. «Про додаткові заходи щодо перетворення об'єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему та відродження територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» прописано для виконання Кабміном чимало тих питань, про які ви говорите. І про відновлення формування Державного фонду поводження з радіоактивними відходами, і про необхідність створення умов для розміщення в чорнобильській зоні об'єктів альтернативної енергетики.

— Я читав цей документ. Не коментуватиму його. Дуже багато, на жаль, часу втрачено. До того ж фактично впродовж усього періоду ліквідації наслідків аварії взагалі недооцінювали інженерно-технологічних аспектів поводження з радіоактивно забрудненими матеріалами. Надолужити згаяне роками, навіть за 100-відсоткового фінансування робіт, майже нереально.

— Але, скільки пам'ятаю, в зоні працювали над дезактивацією металу, впроваджували спеціальні технології його підготовки для переплавлення на металургійних заводах країни.

— То була єдина технологія дезактивації металу, введена в експлуатацію за рахунок міжнародної технічної допомоги в 1996 році й демонтована 2004 року. Вважаю, що тим, хто тоді масово «під дахом» правоохоронних органів займався контрабандним бізнесом — вивезенням (сотнями тонн!) металобрухту з 30-кілометрової зони ЧАЕС, це заважало. Не знайшов підтримки в адміністрації зони німецько-український проект вироблення теплової й електричної енергії шляхом утилізації радіоактивної деревини. Техніко-економічне об∂рунтування цього дуже перспективного проекту профінансував уряд Німеччини ще 2000 року.

— Володимире Васильовичу, можливо, тепер, з появою згаданого указу глави держави і більшою увагою Європи до наших проблем, є сенс повернутися до того проекту?

— Як кажуть, потяг рушив, великі й цілком реальні можливості втрачено. В очах наших закордонних друзів ми виявилися несолідними, непослідовними партнерами, тепер повернути довіру інвесторів і донорів дуже важко.

— Тому в зоні немає й жодного технопарку, про які ви мені свого часу розповідали.

— Прикро, але це справді так. У нас взагалі немає національних і міжнародних проектів, спрямованих на створення в зоні відчуження технопарків для відпрацювання на експериментальних полігонах і технологічних стендах нових методів ліквідації радіаційних аварій і перероблення радіоактивних матеріалів. Складається враження, що ми пройшли точку неповернення, і деякі можливості втрачено назавжди.

Прикро нагадувати, що за всі роки в зоні відчуження не було впроваджено жодної технології для переробки радіоактивних відходів. Унікальну в Україні установку для опрацювання технології термічної переробки радіоактивних відходів, яку створили спеціалісти ДП «Техноцентр», демонтовано 2012 року. Не стала, на жаль, зона відчуження й полігоном для розроблення технологій і методів подолання важких ядерних аварій. Після трагічних подій на АЕС «Фукусіма-1» у Японії з'ясувалося, що Україна не може запропонувати їй ані відпрацьованих і ефективних технологій, ані відповідного обладнання.

— Новий очільник Міністерства екології та природних ресурсів Остап Семерак опосередковано згоден з вашою позицією, що зону ЧАЕС потрібно розвивати як наукову базу. «Україна — піонер у наукових дослідженнях ядерних катастроф, — вважає міністр, — тому маємо використати цей досвід, щоб стати світовими лідерами в інжиніринговому та дослідницькому просторі у відповідних сферах».

— Поки що це лише побажання. Побачимо через кілька місяців, як його реалізовуватимуть.

Україні потрібен науковий центр, який об'єднав би зусилля українських та іноземних науковців навколо проблем подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Свого часу, до речі, було навіть підписано міжнародні угоди щодо створення такого науково-дослідного центру під егідою МАГАТЕ. Цей проект з різних причин не реалізували, а створений 1996 року Чорнобильський центр з проблем ядерної безпеки, радіоактивних відходів та радіоекології, не отримавши відповідного міжнародного статусу та підтримки Національної академії наук, не виправдав покладених на нього надій.

— «Не можна ліквідувати наслідки Чорнобильської катастрофи в пам'яті людей, але цілком можливо ліквідувати вплив наслідків цієї аварії на майбутні покоління». Це рядки з однієї з ваших наукових доповідей.

— Йшлося про пріоритетність бюджетного фінансування. Грошей завжди бракує. Тому ми закликали урядовців і депутатів спрямовувати чорнобильські кошти передусім на питання поводження з радіоактивними відходами — задля їх надійної ізоляції від навколишнього середовища.

На жаль, за роки незалежності не було створено жодного сховища чорнобильських радіоактивних відходів, не введено в експлуатацію жодної установки для їх переробки. Натомість з'явилися промислові довгобуди з нереальними термінами їх завершення та початком роботи.

— Повернемося безпосередньо до ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Чи довго ще це триватиме?

— Є чіткіше поняття: «Чорнобильська катастрофа» як продовження наслідків найбільшої у світі (на 26 квітня 1986-го. — Авт.) ядерної аварії на четвертому реакторі ЧАЕС. Катастрофа — це завжди несподіваний випадок, який відчуває природа, люди, населення багатьох країн, і це продовжується протягом життя не одного покоління. Чорнобильська катастрофа — наслідок забруднення атмосфери і природи радіонуклідами: що більше радіонуклідів, то відчутніший їх вплив на здоров'я людей.

Аварію на атомній станції може бути ліквідовано, над зруйнованим реактором стоятиме «Укриття-2», всі інші реактори станції буде зупинено й знято з експлуатації, але вплив Чорнобильської катастрофи триватиме доти, поки всі радіонукліди не розпадуться до рівня звичайного радіоактивного забруднення нашої планети. Технічні й політичні питання, пов'язані з ліквідацією Чорнобильської катастрофи, ніколи не перетинаються. Зібрати радіонукліди в природі і знайти спосіб їх локалізації — це суто технічна і фінансова проблема. Якщо їх не збирають і не локалізують — а це тільки політична проблема, — то їхня дія на природу і людей продовжується, наслідки відчуватимуть чимало поколінь.

Тобто за все сьогодні й у майбутньому має відповідати держава.

— У цьому контексті таке запитання: які, на вашу думку, головні проблеми розвитку атомної енергетики в Україні?

— Треба завжди пам'ятати, що всі проблеми, зокрема в атомній енергетиці, які виникали і ще, напевне, виникатимуть у країнах, які мають АЕС, залишаються «національним надбанням». Сьогодні половина усієї електричної енергії, яку виробляють в Україні, — продукт 15 ядерних енергоблоків. Це державна власність, і дискусії щодо доцільності  приватизації НАЕК «Енергоатом» треба припинити, зміна форми власності на її АЕС не на часі.

Головне в іншому — у ставленні держави до цієї галузі. Упродовж 25 років сектор атомної енергетики для всіх урядів країни ніколи не був пріоритетним. Під час кількох реформ державного управління ділові пропозиції професіоналів-ядерників у цих питаннях не сприйняли. У країні після ліквідації в 1990-х роках Укратоменергопрому та Держкомітету з використання ядерної енергетики, які очолював чудовий фахівець-атомник Михайло Пантелійович Уманець, немає вищого державного органу з відповідним керівником, який персонально відповідав би за стан справ в атомній енергетиці.

Скрізь, у всіх цивілізованих країнах, де використання ядерної енергії визначальне для всієї нації, це питання вирішене. А в нас? Не має бути ситуації, коли в країні ніхто персонально не відповідає за наслідки «керування» цією стратегічною галуззю. Рік у рік усі головні державні програми стосовно атомної енергетики не фінансують, як це передбачено бюджетом. В Україні постійно утворювали різні урядові та міжвідомчі комісії: то з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, то з питань виконання Комплексної програми поводження з радіоактивними відходами та багато інших, але всі вони були недієздатними, безперспективними.

— Абсолютно правильно було б, вважають фахівці-ядерники, створити державну структуру на кшталт Комітету (Комісії) з атомної енергії, де мають працювати тільки найкращі за фахом спеціалісти.

— Я теж це пропонував. Питання дуже серйозне: в Україні в найближчі роки ситуація з розвитком атомної енергетики може значно ускладнитися. Таке відчуття, що Енергоатом дехто веде до банкрутства. Галузь, що перераховує в держбюджет колосальні кошти, постійно недофінансовують, вона не має грошей для нормального розвитку. Майже для всіх урядів вона вже давно стала «дійною коровою» — для залатування фінансових дірок в інших галузях.

Це ненормально. Час покласти цьому край. Треба нарешті змінити ставлення до атомної енергетики, щоб не допустити в країні другого Чорнобиля.

Тим часом. Президент України Петро Порошенко 26 квітня підписав Указ «Про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника».

Станіслав ПРОКОПЧУК,
«Урядовий кур'єр»

ДОСЬЄ «УК»

Володимир ТОКАРЕВСЬКИЙ. Відомий український науковець, фізик-атомник, разом з іншими експертами МАГАТЕ кілька років працює над питаннями аварії на японській АЕС у Фукусімі. Проблемами Чорнобильської катастрофи та зони відчуження і безумовного (обов'язкового) відселення  опікується майже 30 років. Очолював Міжнародний науково-технічний центр «Укриття» та спеціалізоване підприємство «Техноцентр», був генеральним директором державної корпорації «Радон». З 2011 року професор Токаревський — директор створеного ним на громадських засадах Інституту проблем Чорнобиля Союзу Чорнобиль України.

http://ukurier.gov.ua/uk/articles/volodimir-tokarevskij-treba-zminiti-stavlennya-do-/

Немає коментарів:

Опублікувати коментар

МСЗ - помойка на небе (Greenpeace) - відео