Світ відходів і Україна в ньому

Фото Василя Артюшенка

Проблема відходів супроводжує Україну протягом усіх років її незалежності. Проте «у світі відходів» перебуває не лише вона, а й, фігурально висловлюючись, увесь світ. Разом із зростанням економіки, населення та сфери споживання відбувається швидке збільшення як обсягів, так і видів відходів, передусім промислових, побутових, а в останній час, зокрема, відходів електричного і електронного обладнання, батарей, зношених шин, транспортних засобів тощо.

За даними Європейської економічної комісії ООН, у період з 1996-гопо 2007 рік загальний обсяг відходів у країнах ЄС та Європейської асоціації вільної торгівлі зростав на 2% щороку. Останнє особливо стосується твердих побутових (муніципальних) відходів — їх утворення у світі перевищило починаючи з 2007 року 2 млрд. тонн, а темпи щорічного зростання досягають 7%.

Як зазначено у доповіді «Захист навколишнього середовища Європи», «економічне зростання і споживання виявилися значно більш сильним визначальним фактором для генерування відходів, ніж усі ініціативи і заходи з його попередження». Інакше кажучи, відходи продемонстрували, що вони «сильніші» за уряди. Разом з тим стрімко розвивається рециклінг відходів, і на цій базі в усіх розвинених країнах створюється фактично нова індустрія. Вторинне ресурсокористування дедалі більше стає органічною складовою цивілізаційного розвитку і одним із найважливіших векторів побудови «зеленої» економіки.

Показники утворення і накопичення відходів в Україні є чи не найпоширенішою «страшилкою», що має засвідчувати загрозливість екологічної ситуації в країні. Певні підстави для цього, зрозуміло, є, проте неповнота статистики робить відповідні оцінки суперечливими. Мінприроди України у своїх документах, зокрема в національних доповідях про стан навколишнього природного середовища, оперувало останніми роками цифрою накопичення відходів у 35—36 млрд. тонн. У питомому виразі це становило понад 50 тис. т/км2 та більш як 750 тонн на кожного жителя. Оцінка щорічного утворення — від 670 до 770 млн. тонн — відповідала 15—17 тоннам відходів на душу населення.

Усі зазначені показники інтерпретувались як безпрецедентні для Європи. Вони підкріплювалися даними про повторне зростання відходів в Україні починаючи з 2000 року. Проте одночасно наведені оцінки виконували певну спекулятивну роль. Виключні, начебто, масштаби проблеми відходів не тільки були демонстрацією «унікальності», а й слугували індульгенцією за відсутність прогресу у її розв'язанні.

Наше завдання полягає у більш прагматичному і відстороненому погляді на справжній стан і зміст проблеми відходів. У відповідних оцінках спиратимемося як на сучасну європейську статистику відходів, так і на оновлену вітчизняну. Слід зазначити, що формування повноцінної європейської статистики припадає лише на початок 2000-х років, системні дані з'явилися з 2006 року. Цьому процесу сприяло прийняття Європейського класифікатора відходів (List of waste). Реагуючи на європейські підходи, Державна служба статистики України теж вдалася до перегляду статистичного обліку відходів, хоча послідовності в цьому їй забракло.

Починаючи з 2010 року перехід на нову форму статистичного обліку в Україні дав змогу внести суттєві, хоча й не в усьому однозначні, зміни в оцінку ситуації з відходами. Згідно із зазначеним обліком річний обсяг генерування відходів становив 419,2 млн. тонн, а обсяг накопичення у «спеціально відведених місцях чи об'єктах» — 13,27 млрд. тонн. Тобто значно менше, ніж у попередніх звітах.

Та натомість в оновленій статистиці виник новий парадокс. Усі утворені відходи опинилися у статусі небезпечних. За їх обсягом Україна перевершила всю Європу разом із Росією. Це спричинила успадкована ще з радянських часів градація всіх відходів на чотири класи небезпеки. Так чи інакше офіційна належність 419,2 млн. тонн відходів до категорії небезпечних здатна налякати — адже в усіх країнах ЄС-27 їх утворюється лише близько 100 млн. тонн (табл. 1). Якщо базуватися на європейських стандартах, то фактично в Україні до категорії небезпечних мають потрапляти тільки відходи І—ІІІ класів небезпеки. А їх утворення, приміром, у 2010 році становило 1,66 млн. тонн, тобто приблизно 2% від таких у ЄС-27. Відтак, що раніше Україна перейде на європейські стандарти, то адекватніше ми сприйматимемо ситуацію у нашому домі.

Загалом може скластися враження, що Україна перманентно бореться за сумнівну честь бути унікальною по відходах — як за їх обсягом, так і за небезпечністю. Однак, якщо Україна і є  унікальною, то швидше за дефіцитом уваги до вирішення тих завдань, що постали перед нею. Навіть попри те, що Україна першою серед країн СНД ухвалила Закон «Про відходи» (1998 рік) і у 2000 році на законодавчому рівні затвердила загальнодержавну Програму поводження з відходами на період до 2005 року. Адже за підсумками Рахункової палати України від 2006 року, заходи програми було профінансовано щонайбільше на 4—5%, і це засвідчило її практично повний провал.

Верховна Рада України, реагуючи на ситуацію, у 2007 році прийняла спеціальну постанову про необхідність розробки іншої програми поводження з відходами. Однак робота загальмувалася, попри її імітацію.

Нарешті у травні 2011 року пролунав майже «окрик» президента на адресу уряду — його доручення «Щодо підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері поводження з відходами» із зобов'язанням до  1 грудня 2011 року «забезпечити підготовку і внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроект про загальнодержавну програму поводження з відходами в Україні».

Повертаючись до національних особливостей проблеми відходів, звернемося до табл. 1. З її даних випливає, що частка України в генеруванні відходів у загальноєвропейському регіоні приблизно збігається або незначно перевищує частку населення. Домінуючі обсяги належать у такому вимірі країнам ЄС-27 та Росії. Крім України, відносно високі абсолютні показники утворення відходів характерні для Німеччини, Франції, Великобританії, Болгарії (від 190 до 372,8 млн. тонн), і деякі з цих країн впритул наближаються до України з її 419,2 млн. тонн.

У порівняльному контексті найцікавішими виявляються питомі показники утворення відходів на одну людину (рис. 1). Ці дані свідчать, що Україна «безжально» втрачає першість у генеруванні відходів і разом з нею — свою екстремальність. Чи міг раніше хтось припустити, що в Україні утворюється менше відходів, ніж в Естонії, Болгарії та Румунії і навіть у Швеції та Фінляндії. Але достовірність даних Євростату поза сумнівом.

За тим же джерелом, у країнах ЄС-27 генерування відходів становить у середньому 5,2 т/людину проти 9,2 т/людину в Україні. Однак і тут є певні несподіванки. Якщо зі складу України «виключити» лише Дніпропетровську область, то показник утворення відходів на одну людину по решті території одразу впаде до 3,2 тонни і ми стаємо таким чином однією з найблагополучніших країн Європи. Якщо ж додатково «вилучити» Донецьку область, то питомий показник зменшиться до 2,1 т/людину, і за його величиною рівних Україні майже немає. Хіба що Словаччина та курортна Хорватія.

Подальший аналіз свідчить, що всі країни Європи з високими абсолютними показниками генерування відходів «завдячують» цьому насамперед гірничодобувній промисловості, тобто мінеральним відходам. У Болгарії це пов'язано з масштабним видобутком лігнітів (з великими обсягами розкривних робіт), в Естонії — горючих сланців і т. ін.

Україна — не виняток. Вона знаходиться в одному ряду з іншими індустріально розвиненими країнами, а наявна відмінність породжувалася великомасштабним видобутком корисних копалин та їх первинною переробкою (що зосереджені саме в Дніпропетровській і Донецькій областях). Домінуюча частка відповідних відходів належить до категорії інертних і нейтральних. Тобто виключно кількість відходів не може розглядатися як критичний параметр. Що ж тоді є ключовою проблемою у цьому сенсі?

У пошуках відповіді звернімося до окремих видів чи груп відходів, насамперед твердих побутових і небезпечних. Таким чином ми наближаємося до суті питання, але знову-таки — не за кількісними показниками відходів. Тверді побутові (муніципальні) відходи, на відміну від промислових, характеризуються виключно розосередженістю, і на сьогодні саме вони найбільше «муляють очі» і перебувають у центрі уваги. Обсяги їх утворення у світі, як зазначалося, безперервно зростають. У ЄС-27 цей показник становив у 2009 році майже 260 млн. тонн. Відносно нього українські обсяги — 11 млн. тонн (а за останніми даними Мінрегіонбуду — 13 млн. тонн) — це лише 4%.

На запитання, чому саме ці відходи опинилися у центрі уваги і уряду, і місцевої влади, і громадськості, відповідь можна знайти у табл. 2. Інфраструктура поводження з ними у нас, на відміну від ЄС, перебуває в зародковому стані. Домінуюча частка відходів нагромаджується на екологічно небезпечних звалищах. У результаті втрачаються і ресурси, і чисте природне середовище. Наприклад, у Чернігівській області, де добросовісно підійшли до обліку, налічується майже 800 сміттєзвалищ. З них 26 є формально полігонами для складування, а 771 — сільськими чи селищним сміттєзвалищами. В Україні щороку виникає до 35 тис. подібних стихійних звалищ.

На сьогодні питомі показники утворення побутових відходів на душу населення становлять в Україні щонайбільше 310—330 кг/рік (а формально за обсягами їх вивезення — лише близько 280 кг). У країнах ЄС цей показник коливається в межах від 316 кг у Чеській Республіці, до 833 кг — у Німеччині, а в середньому становить 513 кг. Тобто в Україні утворення цих відходів з розрахунку на душу населення перебуває на нижній межі європейського діапазону.

Проте нас очікує практично подвійне зростання їх обсягів з усіма відповідними наслідками. Розходження з Європою знову ж таки стосується не кількості побутових відходів, а відсутності належних засобів поводження з ними, зокрема роздільного збирання і рециклінгу. Додам, що в країнах ЄС поводження з цими відходами еволюціонує в останнє десятиріччя у напрямку поступального зниження частки спалювання і захоронення на полігонах, хоча в абсолютному вимірі зазначена частка залишається ще досить великою (див. табл. 2).

Небезпечні відходи в Україні — це передусім непридатні пестициди та агрохімікати, що розосереджені на тисячах занедбаних складів по всіх областях. Проблему їх знешкодження Україна вирішує 12-й рік. Навколо неї встигли нагородити багато спекуляцій. Тільки піднявши цю проблему на рівень національної, ми змогли зрушити її з місця. Між тим слід нагадати, що не менше, ніж в Україні, непридатних пестицидів було накопичено також в Росії, Узбекистані, навіть у Польщі. У світі, за даними ФАО, обсяг зазначених відходів сягає 500 тис. тонн.

Хай там як, але після добрячого доїння бюджету і навіть резервного фонду Кабміну ми маємо на цей час запевнення Мінприроди України в тому, що у 2012 році останній склад з непридатними пестицидами і агрохімікатами буде ліквідовано. Це ж начебто стосується і таких екстремальних у безпековому аспекті об'єктів, як накопичення гексахлорбензолу на полігоні біля Калуша, мононітрохлорбензолу в Горлівці, берилієвмісних відходів у Києві, токсичних нафтошламів поблизу Львова. На черзі стійкі органічні забруднювачі — відходи широкого спектра номенклатури, що містять поліхлоровані біфеніли і які мають бути ліквідовані згідно з Національним планом виконання Стокгольмської конвенції. Крім того, медичні відходи, гальваношлами і низка інших.

Таким чином, в Україні, хоча і зі значним зволіканням у часі, загалом вживаються заходи, спрямовані на поступову ліквідацію осередків найнебезпечніших відходів. Обсяги фінансування з державного бюджету протягом останніх двох років значно збільшилися. З іншого боку, це фінансування мало значною мірою разовий субсидійний характер.

Дії уряду і місцевої влади щодо відповідних заходів і цільових витрат залишаються фрагментарними і навіть авральними.

Орієнтація на оплату послуг із знешкодження відходів майже виключно закордоном є стратегічно недалекоглядною. Це зумовлює не тільки необхідність спрямувати на ці цілі значні обсяги коштів з державного і місцевих бюджетів, а й блокує створення власної інфраструктури.

Чому стратегія недалекоглядна? Тому що небезпечні відходи — це безперервний щорічний потік із тисяч підприємств. Їх знешкодження без наявності національних потужностей стане для економіки непомірно витратним. У Німеччині, наприклад, утворюється найбільше в Європі звалище небезпечних відходів — близько 20 млн. тонн (проти приблизно 2 млн. тонн в Україні). Але екологічною катастрофою там не переймаються. Вони згодні брати на знешкодження навіть наші відходи. Відтак, орієнтуючись на закордон, Україна пішла швидким, але стратегічно збитковим шляхом, і, схоже, що значну роль у цьому виборі відіграло бажання отримати політичні дивіденди.

Українські екологи з іронією називають ці підходи «утилізацією по-українськи».

Потреба у власних потужностях зі знешкодження небезпечних відходів очевидна. У 2011 році Мінприроди в черговий раз декларувало намір створити відповідний полігон у центральній Україні. У цьому контексті не викликає розуміння позиція тепер уже колишнього міністра М.Злочевського, (газета «День», №43 від
13 березня 2012 року). Він, зокрема, заявив, що ми начебто задешево вивезли на знищення з Горлівки мононітрохлорбензол і таким чином зекономили на будівництві заводу, який коштував би 30—40 млн. дол. Польща, як виявилося, може дозволити собі мати відповідні потужності, а Україна — обійдеться і буде «чистою» без них. Чи це не самообман?

Україна останнім часом демонструє зростаючу рішучість щодо вирішення проблеми відходів. Свідченням цього є безпосередня увага до цих питань і президента, і прем'єра, і профільного міністра. Активізуються зусилля уряду, спостерігається позитивна динаміка відповідних заходів. За дорученням президента та згідно з Національним планом дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011—2015 роки передбачено розробку і впровадження системи поводження з відходами упаковки, відпрацьованими мастилами, шинами та гумою, зношеними транспортними засобами, відходами електричного та електронного обладнання, акумуляторами і батареями.

Справа з рециклінгом в Україні виглядає, так би мовити, не дуже погано.Близько 1 млн. тонн ресурсоцінних відходів (переважно макулатури та склобою) уже залучено у переробку. Значною мірою ми маємо завдячувати цьому системі заготівлі, яка склалася  ще в радянські часи і яку ми, власне, успадкували. Ринкові умови сприяли зростанню сфери заготівлі і переробки відходів. У ній налічується вже понад 1500 підприємств. По суті, формується нова галузь і відбувається освоєння нових ресурсних джерел. Залишилося зазначити, що в країнах ЄС у сфері рециклінгу формується 0,4—0,6% їх чималого ВВП, тут задіяно понад 1,5 млн. працюючих, а грошовий оборот сягає 100 млрд. євро. Останнім часом європейці взагалі полюбляють називати себе «суспільством рециклінгу».

В Україні наразі ключову роль починає відігравати уже згадана Загальнодержавна програма поводження з відходами. У липні її планували на розгляд Верховної Ради України. В її контексті найбільш суперечливо сприймається застосування сміттєспалювальних технологій. Адже в країнах ЄС прослідковується стійка тенденція до зниження частки спалювання (табл. 2). Сучасні технології  роблять сміттєспалювання достатньо конкурентним бізнесом. Але треба брати до уваги, що відповідні технологічні підходи є одними з найбільш витратних (та й ризикованих). Вони можуть застосовуватися у разі потреби досягти швидкого результату та в окремих випадках. Можливо, саме подібні сподівання і пов'язуються з реалізацією національного проекту «Чисте місто».

Створення інфраструктури поводження з відходами — це надзвичайно масштабне завдання національного рівня. Згідно з оцінками Мінрегіонбуду України, оприлюдненими на його нещодавній колегії, тільки першочергова потреба у фінансуванні сфери твердих побутових відходів становить орієнтовно 160 млрд. грн. За цією сумою — 60 сміттєсортувальних заводів, 30 заводів з біолого-механічного перероблення, 30 заводів з утилізації та чимало інших об'єктів.

За сучасних умов вкрай недалекоглядним є надміру покладатися на залучення іноземних інвесторів. Стратегічно постає головне завдання — створення власної промислової і конструкторсько-технологічної бази, націленої на створення інфраструктури поводження з відходами.

В Україні, незважаючи на певний поступ у розв'язанні проблеми відходів,стратегія поводження з відходами залишається несформованою. Нестійкою залишається фінансова безпека цієї сфери, що має особливо насторожувати. Загалом же в цьому сенсі слід менше спекулювати екстремальністю ситуації, не вирішувати проблеми авральним шляхом, а, виходячи із стратегічних підходів і міжнародно вивіреного досвіду, формувати прагматичну національну політику. Саме тому відповідна загальнодержавна програма, її подання і розгляд у Верховній Раді України не повинні залишатися поза увагою громадськості.

Володимир Міщенко «Дзеркало тижня. Україна» №25

 

http://dt.ua/ECONOMICS/svit_vidhodiv__i_ukrayina_v_nomu-106056.html

Будівництво сміттєпереробних заводів можуть перекласти на плечі городян


За 4 роки депутати хочуть закрити усі сміттєві звалища і замінити їх переробними заводами. Відповідний закон уже ухвалили у першому читанні. Та на заваді одна проблема – заводів ще немає.

А щоб їх збудувати, пропонують вже сьогодні підняти комунальні тарифи, йдеться у сюжеті ТСН.

На п'ятий полігон привозять дві третини усього київського сміття. Полігон кілька разів закривали, бо сміттєвий фільтрат постійно просочується у ґрунт і воду й отруює життя сусідніх сіл. Це при тому, що він єдиний із семи сотень українських звалищ, який збудовано з дотриманням усіх норм.

Жителі Креничів уже втомилися протестувати проти відходів і смороду. І навіть з водою змирилися. Хоча вона то прозора, то жовта.

"Люди п'ють. А ми не п'ємо. Вода погана. Це страшне діло – така гора сміття. І всі везуть туди, все роблять", - скаржиться сусідка звалища Ольга Чорна.

Гору, може, й залишать. Але возити на неї сміття комунальникам можуть заборонити вже за чотири роки. Лише на заводи з утилізації сміття. Нині в Україні такий один - "Енергія". Тут спалюють двадцять відсотків столичного непотребу.

Проте для екологів і ця технологія вже застара, бо сміття перетворюється в дим і попіл. А можна робити будматеріали. Щоправда, для цього мотлох треба сортувати руками на харчовий і пластиково-скляний. Водій, який забирає контейнери, впевнений, що кияни вже звикли викидати сміття у різні баки.

Та це не зовсім так. У контейнерах для роздільного мотлоху і булки, і пляшки. У пана Юрія два сміттєвих відра. Ось зараз помиї виніс. Каже, що такий свідомий він тут один.

"Пляшки – в один кульочок, відходи – в другий кульочок. А так, взагалі, хто що приніс, то й кинув", - говорить чоловік.

Та навіть якщо кияни привчаться сортувати мотлох, закрити звалища за чотири роки нереально. Це визнають навіть екологи, які антисміттєвий закон вважають своєю перемогою. Для інвесторів цей бізнес невигідний. Їх спробують принадити.

"Такий завод в більшому чи меншому обсязі повинен бути у кожному місті. Якщо для цього будуть створені бізнес-умови, то люди з грошима знайдуться. Якщо не в нас, то з-за кордону", - переконаний еколог Віктор Ржоткевич.

Бізнес-умови – це збільшена цифра у вашій комунальній платіжці. Власне, українців ставлять перед вибором – дорогі сміттєві заводи чи звалища. Екологи просять не протестувати проти переробки. Бо від заводів запах куди приємніший, ніж від полігонів.

Спалення сміття в львівському аеропорту донецькі доручили донецьким

ДП «Дирекція з будівництва об'єктів до Євро 2012 у м. Львові» 25 червня уклало угоду з ТОВ «НВЦ «Екобезпека та ресурсозбереження» на роботи з встановлення інсинераторів з утилізації побутових відходів Львівського аеропорту. Вартість угоди склала 2,87 млн грн.

 

Про це повідомляється в «Віснику державних закупівель», інформує портал «Наші гроші».

Обладнання для зпалювання при 900 градусах і допалювання димових газів 1100-1200ºC не менше двох секунд дозволяє екологічно утилізувати відходи. Закупівля проведена за неконкурентною процедурою «в одного учасника» в рамках підготовки до Євро-2012.

Конкурсний комітет повідомив, що ТзОВ «Науково-виробничий центр «Екобезпека та ресурсозбереження» було обрано підрядником за результатами моніторингу ринку, оскільки компанія запропонувала найнижчі ціни за виконання даних робіт. З якими компаніями велись переговори та яку кількість обладнання потрібно змонтувати в аеропорту не повідомляється.

Основним засновником НВЦ «Екобезпека та ресурсозбереження» є киянин Микола Стуценко. Він також відомий як засновник ТОВ «ТД «Кіндратівські вогнетриви».

Як відомо, «Кіндратівський вогнетривний завод» з 2005 року належав компанії «Ільїч-сталь», афілійованої з ММК ім. Ільїча. Після того як Володимир Бойко продав ММК групі Ріната Ахметова, інвестиційна група «Альтера фінанси» придбала «Кіндратівський вогнетривний завод» в інтересах венчурного фонду General Investment Resources (GIR). Головою наглядової ради останнього є Гурам Немсадзе, син авторитетного донецького бізнесмена Гіві Немсадзе, якого звинувачували в створенні злочинного угрупування, винного у 57 вбивствах на Донбасі в 90-х роках.

ДП «Дирекція з будівництва об'єктів до Євро 2012 у м. Львові» очолює Володимир Шадрін, який до призначення працював директором донецького ТОВ «Стаут».

http://zik.ua/ua/news/2012/07/02/356369

 

МСЗ - помойка на небе (Greenpeace) - відео