Світ відходів і Україна в ньому

Фото Василя Артюшенка

Проблема відходів супроводжує Україну протягом усіх років її незалежності. Проте «у світі відходів» перебуває не лише вона, а й, фігурально висловлюючись, увесь світ. Разом із зростанням економіки, населення та сфери споживання відбувається швидке збільшення як обсягів, так і видів відходів, передусім промислових, побутових, а в останній час, зокрема, відходів електричного і електронного обладнання, батарей, зношених шин, транспортних засобів тощо.

За даними Європейської економічної комісії ООН, у період з 1996-гопо 2007 рік загальний обсяг відходів у країнах ЄС та Європейської асоціації вільної торгівлі зростав на 2% щороку. Останнє особливо стосується твердих побутових (муніципальних) відходів — їх утворення у світі перевищило починаючи з 2007 року 2 млрд. тонн, а темпи щорічного зростання досягають 7%.

Як зазначено у доповіді «Захист навколишнього середовища Європи», «економічне зростання і споживання виявилися значно більш сильним визначальним фактором для генерування відходів, ніж усі ініціативи і заходи з його попередження». Інакше кажучи, відходи продемонстрували, що вони «сильніші» за уряди. Разом з тим стрімко розвивається рециклінг відходів, і на цій базі в усіх розвинених країнах створюється фактично нова індустрія. Вторинне ресурсокористування дедалі більше стає органічною складовою цивілізаційного розвитку і одним із найважливіших векторів побудови «зеленої» економіки.

Показники утворення і накопичення відходів в Україні є чи не найпоширенішою «страшилкою», що має засвідчувати загрозливість екологічної ситуації в країні. Певні підстави для цього, зрозуміло, є, проте неповнота статистики робить відповідні оцінки суперечливими. Мінприроди України у своїх документах, зокрема в національних доповідях про стан навколишнього природного середовища, оперувало останніми роками цифрою накопичення відходів у 35—36 млрд. тонн. У питомому виразі це становило понад 50 тис. т/км2 та більш як 750 тонн на кожного жителя. Оцінка щорічного утворення — від 670 до 770 млн. тонн — відповідала 15—17 тоннам відходів на душу населення.

Усі зазначені показники інтерпретувались як безпрецедентні для Європи. Вони підкріплювалися даними про повторне зростання відходів в Україні починаючи з 2000 року. Проте одночасно наведені оцінки виконували певну спекулятивну роль. Виключні, начебто, масштаби проблеми відходів не тільки були демонстрацією «унікальності», а й слугували індульгенцією за відсутність прогресу у її розв'язанні.

Наше завдання полягає у більш прагматичному і відстороненому погляді на справжній стан і зміст проблеми відходів. У відповідних оцінках спиратимемося як на сучасну європейську статистику відходів, так і на оновлену вітчизняну. Слід зазначити, що формування повноцінної європейської статистики припадає лише на початок 2000-х років, системні дані з'явилися з 2006 року. Цьому процесу сприяло прийняття Європейського класифікатора відходів (List of waste). Реагуючи на європейські підходи, Державна служба статистики України теж вдалася до перегляду статистичного обліку відходів, хоча послідовності в цьому їй забракло.

Починаючи з 2010 року перехід на нову форму статистичного обліку в Україні дав змогу внести суттєві, хоча й не в усьому однозначні, зміни в оцінку ситуації з відходами. Згідно із зазначеним обліком річний обсяг генерування відходів становив 419,2 млн. тонн, а обсяг накопичення у «спеціально відведених місцях чи об'єктах» — 13,27 млрд. тонн. Тобто значно менше, ніж у попередніх звітах.

Та натомість в оновленій статистиці виник новий парадокс. Усі утворені відходи опинилися у статусі небезпечних. За їх обсягом Україна перевершила всю Європу разом із Росією. Це спричинила успадкована ще з радянських часів градація всіх відходів на чотири класи небезпеки. Так чи інакше офіційна належність 419,2 млн. тонн відходів до категорії небезпечних здатна налякати — адже в усіх країнах ЄС-27 їх утворюється лише близько 100 млн. тонн (табл. 1). Якщо базуватися на європейських стандартах, то фактично в Україні до категорії небезпечних мають потрапляти тільки відходи І—ІІІ класів небезпеки. А їх утворення, приміром, у 2010 році становило 1,66 млн. тонн, тобто приблизно 2% від таких у ЄС-27. Відтак, що раніше Україна перейде на європейські стандарти, то адекватніше ми сприйматимемо ситуацію у нашому домі.

Загалом може скластися враження, що Україна перманентно бореться за сумнівну честь бути унікальною по відходах — як за їх обсягом, так і за небезпечністю. Однак, якщо Україна і є  унікальною, то швидше за дефіцитом уваги до вирішення тих завдань, що постали перед нею. Навіть попри те, що Україна першою серед країн СНД ухвалила Закон «Про відходи» (1998 рік) і у 2000 році на законодавчому рівні затвердила загальнодержавну Програму поводження з відходами на період до 2005 року. Адже за підсумками Рахункової палати України від 2006 року, заходи програми було профінансовано щонайбільше на 4—5%, і це засвідчило її практично повний провал.

Верховна Рада України, реагуючи на ситуацію, у 2007 році прийняла спеціальну постанову про необхідність розробки іншої програми поводження з відходами. Однак робота загальмувалася, попри її імітацію.

Нарешті у травні 2011 року пролунав майже «окрик» президента на адресу уряду — його доручення «Щодо підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері поводження з відходами» із зобов'язанням до  1 грудня 2011 року «забезпечити підготовку і внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроект про загальнодержавну програму поводження з відходами в Україні».

Повертаючись до національних особливостей проблеми відходів, звернемося до табл. 1. З її даних випливає, що частка України в генеруванні відходів у загальноєвропейському регіоні приблизно збігається або незначно перевищує частку населення. Домінуючі обсяги належать у такому вимірі країнам ЄС-27 та Росії. Крім України, відносно високі абсолютні показники утворення відходів характерні для Німеччини, Франції, Великобританії, Болгарії (від 190 до 372,8 млн. тонн), і деякі з цих країн впритул наближаються до України з її 419,2 млн. тонн.

У порівняльному контексті найцікавішими виявляються питомі показники утворення відходів на одну людину (рис. 1). Ці дані свідчать, що Україна «безжально» втрачає першість у генеруванні відходів і разом з нею — свою екстремальність. Чи міг раніше хтось припустити, що в Україні утворюється менше відходів, ніж в Естонії, Болгарії та Румунії і навіть у Швеції та Фінляндії. Але достовірність даних Євростату поза сумнівом.

За тим же джерелом, у країнах ЄС-27 генерування відходів становить у середньому 5,2 т/людину проти 9,2 т/людину в Україні. Однак і тут є певні несподіванки. Якщо зі складу України «виключити» лише Дніпропетровську область, то показник утворення відходів на одну людину по решті території одразу впаде до 3,2 тонни і ми стаємо таким чином однією з найблагополучніших країн Європи. Якщо ж додатково «вилучити» Донецьку область, то питомий показник зменшиться до 2,1 т/людину, і за його величиною рівних Україні майже немає. Хіба що Словаччина та курортна Хорватія.

Подальший аналіз свідчить, що всі країни Європи з високими абсолютними показниками генерування відходів «завдячують» цьому насамперед гірничодобувній промисловості, тобто мінеральним відходам. У Болгарії це пов'язано з масштабним видобутком лігнітів (з великими обсягами розкривних робіт), в Естонії — горючих сланців і т. ін.

Україна — не виняток. Вона знаходиться в одному ряду з іншими індустріально розвиненими країнами, а наявна відмінність породжувалася великомасштабним видобутком корисних копалин та їх первинною переробкою (що зосереджені саме в Дніпропетровській і Донецькій областях). Домінуюча частка відповідних відходів належить до категорії інертних і нейтральних. Тобто виключно кількість відходів не може розглядатися як критичний параметр. Що ж тоді є ключовою проблемою у цьому сенсі?

У пошуках відповіді звернімося до окремих видів чи груп відходів, насамперед твердих побутових і небезпечних. Таким чином ми наближаємося до суті питання, але знову-таки — не за кількісними показниками відходів. Тверді побутові (муніципальні) відходи, на відміну від промислових, характеризуються виключно розосередженістю, і на сьогодні саме вони найбільше «муляють очі» і перебувають у центрі уваги. Обсяги їх утворення у світі, як зазначалося, безперервно зростають. У ЄС-27 цей показник становив у 2009 році майже 260 млн. тонн. Відносно нього українські обсяги — 11 млн. тонн (а за останніми даними Мінрегіонбуду — 13 млн. тонн) — це лише 4%.

На запитання, чому саме ці відходи опинилися у центрі уваги і уряду, і місцевої влади, і громадськості, відповідь можна знайти у табл. 2. Інфраструктура поводження з ними у нас, на відміну від ЄС, перебуває в зародковому стані. Домінуюча частка відходів нагромаджується на екологічно небезпечних звалищах. У результаті втрачаються і ресурси, і чисте природне середовище. Наприклад, у Чернігівській області, де добросовісно підійшли до обліку, налічується майже 800 сміттєзвалищ. З них 26 є формально полігонами для складування, а 771 — сільськими чи селищним сміттєзвалищами. В Україні щороку виникає до 35 тис. подібних стихійних звалищ.

На сьогодні питомі показники утворення побутових відходів на душу населення становлять в Україні щонайбільше 310—330 кг/рік (а формально за обсягами їх вивезення — лише близько 280 кг). У країнах ЄС цей показник коливається в межах від 316 кг у Чеській Республіці, до 833 кг — у Німеччині, а в середньому становить 513 кг. Тобто в Україні утворення цих відходів з розрахунку на душу населення перебуває на нижній межі європейського діапазону.

Проте нас очікує практично подвійне зростання їх обсягів з усіма відповідними наслідками. Розходження з Європою знову ж таки стосується не кількості побутових відходів, а відсутності належних засобів поводження з ними, зокрема роздільного збирання і рециклінгу. Додам, що в країнах ЄС поводження з цими відходами еволюціонує в останнє десятиріччя у напрямку поступального зниження частки спалювання і захоронення на полігонах, хоча в абсолютному вимірі зазначена частка залишається ще досить великою (див. табл. 2).

Небезпечні відходи в Україні — це передусім непридатні пестициди та агрохімікати, що розосереджені на тисячах занедбаних складів по всіх областях. Проблему їх знешкодження Україна вирішує 12-й рік. Навколо неї встигли нагородити багато спекуляцій. Тільки піднявши цю проблему на рівень національної, ми змогли зрушити її з місця. Між тим слід нагадати, що не менше, ніж в Україні, непридатних пестицидів було накопичено також в Росії, Узбекистані, навіть у Польщі. У світі, за даними ФАО, обсяг зазначених відходів сягає 500 тис. тонн.

Хай там як, але після добрячого доїння бюджету і навіть резервного фонду Кабміну ми маємо на цей час запевнення Мінприроди України в тому, що у 2012 році останній склад з непридатними пестицидами і агрохімікатами буде ліквідовано. Це ж начебто стосується і таких екстремальних у безпековому аспекті об'єктів, як накопичення гексахлорбензолу на полігоні біля Калуша, мононітрохлорбензолу в Горлівці, берилієвмісних відходів у Києві, токсичних нафтошламів поблизу Львова. На черзі стійкі органічні забруднювачі — відходи широкого спектра номенклатури, що містять поліхлоровані біфеніли і які мають бути ліквідовані згідно з Національним планом виконання Стокгольмської конвенції. Крім того, медичні відходи, гальваношлами і низка інших.

Таким чином, в Україні, хоча і зі значним зволіканням у часі, загалом вживаються заходи, спрямовані на поступову ліквідацію осередків найнебезпечніших відходів. Обсяги фінансування з державного бюджету протягом останніх двох років значно збільшилися. З іншого боку, це фінансування мало значною мірою разовий субсидійний характер.

Дії уряду і місцевої влади щодо відповідних заходів і цільових витрат залишаються фрагментарними і навіть авральними.

Орієнтація на оплату послуг із знешкодження відходів майже виключно закордоном є стратегічно недалекоглядною. Це зумовлює не тільки необхідність спрямувати на ці цілі значні обсяги коштів з державного і місцевих бюджетів, а й блокує створення власної інфраструктури.

Чому стратегія недалекоглядна? Тому що небезпечні відходи — це безперервний щорічний потік із тисяч підприємств. Їх знешкодження без наявності національних потужностей стане для економіки непомірно витратним. У Німеччині, наприклад, утворюється найбільше в Європі звалище небезпечних відходів — близько 20 млн. тонн (проти приблизно 2 млн. тонн в Україні). Але екологічною катастрофою там не переймаються. Вони згодні брати на знешкодження навіть наші відходи. Відтак, орієнтуючись на закордон, Україна пішла швидким, але стратегічно збитковим шляхом, і, схоже, що значну роль у цьому виборі відіграло бажання отримати політичні дивіденди.

Українські екологи з іронією називають ці підходи «утилізацією по-українськи».

Потреба у власних потужностях зі знешкодження небезпечних відходів очевидна. У 2011 році Мінприроди в черговий раз декларувало намір створити відповідний полігон у центральній Україні. У цьому контексті не викликає розуміння позиція тепер уже колишнього міністра М.Злочевського, (газета «День», №43 від
13 березня 2012 року). Він, зокрема, заявив, що ми начебто задешево вивезли на знищення з Горлівки мононітрохлорбензол і таким чином зекономили на будівництві заводу, який коштував би 30—40 млн. дол. Польща, як виявилося, може дозволити собі мати відповідні потужності, а Україна — обійдеться і буде «чистою» без них. Чи це не самообман?

Україна останнім часом демонструє зростаючу рішучість щодо вирішення проблеми відходів. Свідченням цього є безпосередня увага до цих питань і президента, і прем'єра, і профільного міністра. Активізуються зусилля уряду, спостерігається позитивна динаміка відповідних заходів. За дорученням президента та згідно з Національним планом дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011—2015 роки передбачено розробку і впровадження системи поводження з відходами упаковки, відпрацьованими мастилами, шинами та гумою, зношеними транспортними засобами, відходами електричного та електронного обладнання, акумуляторами і батареями.

Справа з рециклінгом в Україні виглядає, так би мовити, не дуже погано.Близько 1 млн. тонн ресурсоцінних відходів (переважно макулатури та склобою) уже залучено у переробку. Значною мірою ми маємо завдячувати цьому системі заготівлі, яка склалася  ще в радянські часи і яку ми, власне, успадкували. Ринкові умови сприяли зростанню сфери заготівлі і переробки відходів. У ній налічується вже понад 1500 підприємств. По суті, формується нова галузь і відбувається освоєння нових ресурсних джерел. Залишилося зазначити, що в країнах ЄС у сфері рециклінгу формується 0,4—0,6% їх чималого ВВП, тут задіяно понад 1,5 млн. працюючих, а грошовий оборот сягає 100 млрд. євро. Останнім часом європейці взагалі полюбляють називати себе «суспільством рециклінгу».

В Україні наразі ключову роль починає відігравати уже згадана Загальнодержавна програма поводження з відходами. У липні її планували на розгляд Верховної Ради України. В її контексті найбільш суперечливо сприймається застосування сміттєспалювальних технологій. Адже в країнах ЄС прослідковується стійка тенденція до зниження частки спалювання (табл. 2). Сучасні технології  роблять сміттєспалювання достатньо конкурентним бізнесом. Але треба брати до уваги, що відповідні технологічні підходи є одними з найбільш витратних (та й ризикованих). Вони можуть застосовуватися у разі потреби досягти швидкого результату та в окремих випадках. Можливо, саме подібні сподівання і пов'язуються з реалізацією національного проекту «Чисте місто».

Створення інфраструктури поводження з відходами — це надзвичайно масштабне завдання національного рівня. Згідно з оцінками Мінрегіонбуду України, оприлюдненими на його нещодавній колегії, тільки першочергова потреба у фінансуванні сфери твердих побутових відходів становить орієнтовно 160 млрд. грн. За цією сумою — 60 сміттєсортувальних заводів, 30 заводів з біолого-механічного перероблення, 30 заводів з утилізації та чимало інших об'єктів.

За сучасних умов вкрай недалекоглядним є надміру покладатися на залучення іноземних інвесторів. Стратегічно постає головне завдання — створення власної промислової і конструкторсько-технологічної бази, націленої на створення інфраструктури поводження з відходами.

В Україні, незважаючи на певний поступ у розв'язанні проблеми відходів,стратегія поводження з відходами залишається несформованою. Нестійкою залишається фінансова безпека цієї сфери, що має особливо насторожувати. Загалом же в цьому сенсі слід менше спекулювати екстремальністю ситуації, не вирішувати проблеми авральним шляхом, а, виходячи із стратегічних підходів і міжнародно вивіреного досвіду, формувати прагматичну національну політику. Саме тому відповідна загальнодержавна програма, її подання і розгляд у Верховній Раді України не повинні залишатися поза увагою громадськості.

Володимир Міщенко «Дзеркало тижня. Україна» №25

 

http://dt.ua/ECONOMICS/svit_vidhodiv__i_ukrayina_v_nomu-106056.html

Немає коментарів:

Опублікувати коментар

МСЗ - помойка на небе (Greenpeace) - відео